Онлайн чтение книги Кобзарь
1 I

Не видно нікого в Ієрусалимі, Врата на запорі, неначе чума В Давидовім граді, господом хранимім, Засіла на стогнах. Ні, чуми нема; А гірша лихая та люта година Покрила Ізраїль: царева война!

Цареві князі, і всі сили, І отроки, і весь народ, Замкнувши в городі ківот, У поле вийшли, худосилі, У полі бились, сиротили Маленьких діточок своїх. А в городі младії вдови В своїх світлицях, чорноброві, Запершись, плачуть, на малих Дітей взираючи. Пророка, Свого неситого царя, Кленуть Давида сподаря. А він собі, узявшись в боки, По кровлі кедрових палат В червленій ризі походжає, Та мов котюга позирає На сало, на зелений сад Сусіди Гурія. А в саді, В своїм веселім вертограді, Вірсавія купалася, Мов у раї Єва, Подружіе Гурієво, Рабиня царева. Купалася собі з богом, Лоно біле мила, І царя свого святого У дурні пошила.

Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий, Дрімає, сумує Ієрусалим. В кедрових палатах, мов несамовитий, Давид походжає і, о цар неситий, Сам собі говорить: «Я… Ми повелим! Я цар над божіїм народом! І сам я бог в моїй землі! Я все!..» А трохи згодом Раби вечерю принесли І кінву доброго сикеру… І цар сказав, щоб на вечерю Раби - рабиню привели, Таки Вірсавію. Нівроку, До божого царя-пророка Сама Вірсавія прийшла, І повечеряла, й сикеру З пророком випила, й пішла Спочити трохи по вечері З своїм царем. І Гурій спав. Йому, сердешному, й не снилось, Що дома нищечком робилось, Що з дому цар його украв Не золото, не серебро, А луччеє його добро, Його Вірсавію,- украв. А щоб не знав він тії шкоди, То цар убив його, та й годі. А потім цар перед народом Заплакав трохи, одурив Псалмом старого Анафана… І, знов веселий, знову п'яний, Коло рабині заходивсь.